Glam Gargoyle
Тиха пісня сирени / Silent Siren Song, 2024
Глем Гаргоїл досліджує наслідки екологічних злочинів, спричинених військовою агресією рф на території України, зосереджуючись на забрудненні водних об'єктів і його впливі на морських істот. Центральний образ інсталяції — примарна русалка — слугує не лише символом водної стихії, а й алюзією на локальний міф її рідного морського міста Бердянськ,яке нині перебуває під окупацією. Міф про русалку, викинуту на берег (новина, про яку раніше хоча б раз на рік писали місцеві газети), перегукується з реальністю зруйнованих і подекуди не доступних екосистем. Особливу увагу Глем Гаргоїл приділяє острову Джарилгач — унікальному природному заповіднику, який після окупації перетворився на військовий об’єкт. Російські війська штучно з’єднали острів із материком, створивши базу для навчання та зберігання боєприпасів. Інсталяція також відображає трагедію загибелі морських ссавців. До повномасштабної війни тіла тварин знаходили пошкодженими через рибальські сітки. Сьогодні ж вони залишаються цілими, а основні причини смертей — контузії та виснаження. Особливо моторошною є масштабність «тихих» смертей, що не залишають очевидних слідів насильства. Тиха пісня сирени — спосіб фіксації військових злочинів. Художниця трансформує фіксацію в інструмент опору політиці стирання і забуття, яку активно використовує країна агресор. --- У своїй роботі Глем Гаргоїл досліджувала наслідки воєнних дій на екосистеми, спираючись на досвід українських екологів. Ключову роль у її процесі відіграв Михайло Сон, чиї доповіді про забруднення вод допомогли їй усвідомити масштаби проблеми. Важливим доповненням стали статті Павла Гольдіна, зокрема його інтерв’ю про руйнування екосистеми Джарилгача, який після окупації перетворився на військову базу. Олексій Василюк доповнив розуміння мисткині, пояснивши, як важкі метали, що накопичуються через бойові дії, шкодять ґрунтам і живим організмам на десятиліття. Її також вразили історії екологів, які збирали проби в небезпечних умовах. Спочатку Глем Гаргоїл зосереджувалася на видимих змінах у морських організмах, спричинених травмами, але зустрічі з екологами змінили її підхід. Вона зрозуміла, що більшість наслідків забруднення мають «тихий» і невидимий характер, що стало ключовою темою її роботи.
Ольга Оборіна
Гілея, 2024
У центрі Гілеї — Оксана Кошевська, професійна плавчиня, яка виросла в Енергодарі, плавала водами Каховського водосховища, брала участь у запливах зі Скадовська на острові Джарилгач — місця, які наразі тимчасово окуповані. Вона стоїть на дні висохлого Каховського водосховища в оновленому зеленому морі молодих верб. Наразі територія Великого Лугу є небезпечною та вважається червоною зоною. Там часто є загроза обстрілів та FPV дронів (які чути на фоні), тому елементи захисту є необхідністю. Водночас присутність її у цьому просторі — це акт повернення, відновлення зв’язку з землею через спогади. Історія Оксани уособлює силу зв’язку між людиною і рідною землею, дорогими місцями та емоційним відлунням. Її спогади, як і спогади багатьох українців, не дозволяють примиритися з втратою цих місць. Вони нагадують, що окупація — це більше, ніж фізична втрата територій. Це спроба знищення зв’язку з культурною, природною і особистою спадщиною. Ця робота — роздуми про пам’ять, її зв’язок із людиною, землею та історією. Вона досліджує, як пам'ять формує нашу ідентичність, робить нас частиною місця, що стало домівкою для наших спогадів, і чому цей зв’язок стає болючим у часи втрати. Другий вимір інсталяції — це проєкція спогадів Оксани. Штучний інтелект візуалізує її рефлексії, немовби намагаючись зберегти те, що неможливо повернути. Спогади оживають, як і природа Великого Лугу. Ми не можемо відмовитися від окупованих територій, бо це означало б втратити частину себе. Пам’ять — це міст між минулим і теперішнім, і нам потрібно вирішити, як її зберегти. --- Гілея була створена під час поїздки Ольги Оборіної та Оксани Кошевської до Великого Лугу, де після підриву греблі російськими військами земля почала відновлюватися, заростаючи вербами. У відео закадровий голос Оксани передає її спогади про життя на берегах водосховища. Шум вітру, звуки вибухів і саундскейп від noorj об’єднують ці образи в єдине емоційне полотно. У «зворотному» боці відео, створеному Myk Rudik та Alen Hast (u2203), використовується налаштована модель Stable Diffusion з аудіо-реактивним компонентом. Ця технологія в режимі реального часу перетворює слова з закадрового голосу Оксани на візуальні образи, які відображають її спогади.
Христина Кірік
Стан широти, 2024
Аудіовізуальна інсталяція складається з чотирьох частин, що відображають чотири локації унікальних екологічних середовищ зі сходу та півдня України. Робота поєднує в собі біполярне співставлення життя наповненого розквітаючого і спорожнілого й вимираючого. I. Святі Гори (Донецька область) — крейдові поля, чисто білі, є фортифікації, бліндажі, що заросли інвазійними видами. Ґрунт залишається, помирає; рослинність, знищується зелений килим, дернина. З’являється можливість для поселення чужорідних видів — вони більш конкурентно здатні, агресивні, витісняють аборигенні види. Втрачається самобутність природи, все стає однаковим. IІ. Острови Сиваша (Херсонська область) — тут вогонь використовується як один із засобів менеджменту, щоб вилучити додаткову біомасу, яка утворюється в трав'яних екосистемах. Якісь організми обов'язково загинуть у вогні, але така ціна за збереження популяцій рідкісних видів та загальне «здоров'я» всієї екосистеми. Зрештою, якщо степ перетвориться на зарості чагарників, то неминуче зникнуть і тварини, які тут мешкали. Гіацинтики, проліски, шафран, тюльпани — все що має цибулину, росте набагато краще після пожежі, бо самі рослини тендітні, і великий шар сухого войлоку не дає їм пробитися. Вони — жевріють, а коли суха підстилка згорає, чисельність цих рослин спалахує. Зараз такі унікальні обʼєкти, як поля тюльпанів Присивашшя, знаходяться на окупованих територіях. IІІ. Великий Чапельський під (Херсонська область) — місце осередку біорізноманіття, що має форму чаші: кілька кілометрів в діаметрі та зниження на декілька метрів, що знаходиться в степу. Поди — це джерело ендемізму. Види, які тут є, зустрічаються тільки тут і більше ніде. Наприклад: Зірчатоплідник Частухолистий, Тюльпан Скіфський, Руслиці. Степові рослини такі, як ковила, ростуть по окраїнам поду. На його схилах — лучні, а по днищу чаші — вологолюбні. Поди затоплюються раз на 7–10 років. Треба кілька умов, аби вони затопились: морозна безсніжна зима, коли земля добре промерзла; наприкінці зими випадає сніг і відбувається різка відлига. Сніг тане, але повеневі води не просочуються в ґрунт через промерзлу землю, і під заливається водою на кілька місяців. Коли поди затоплені, тут багато птахів. Ці місця часто руйнуються через розорення аграріями та прокладання доріг. Під розташований на території біосферного заповідника Асканія-Нова — окупований. IV. Кам’янська Січ (Херсонська область) – петрофітний степ, вкритий воронками від вибухів, вапняк, жовтуватий колір. Тут підходять до покриву землі корінні породи, вкриті камінцями. Травʼяний покрив нерозвинений. Воронки глибокі, тому що ґрунти пухкі. Швидко заростають трав’яним покривом, бо на камінні росте небагато рослин. Тут більше інвазійних видів та все заміновано. Знайдено скелети двох змій, що померли від снаряду. «Рани» землі заростають не ковилою чи прекрасними квітами, вони заростають амброзією, лободою. Землі забруднені важкими металами від снаряду, небезпечні хімічні сполуки залишаються в землі. Внаслідок ракетних ударів утворилися великі вирви на землі; внаслідок падіння рівня Каховського водосховища відбулося осушення прибережних екосистем. Тут гіацинтик блідий одна з рослин, що росте після виженого степу, блідо-блакитні ніжні квіточки на чорному тлі. --- Христина Кірик створила музику до кожної частини інсталяції, а також зібрала візуальні референси, які відображають реальність і уявлення про кожну унікальну локацію. Myk Rudik та Alen Hast зі студії u2203 створила візуальну складову інсталяції, яка поєднує відео-арт і світлову композицію. Відео-арт складається з чотирьох генеративних 3D-сцен, що включають аудіо-реактивні елементи. Сцени були розроблені за допомогою Houdini та Unreal Engine 5, використовуючи фреймворк Universal Scene Description.
Матвій Козлов
Чому ми піклуємося?, 2024
В сучасному екологічному дискурсі питання «Чому ми піклуємося про природу?» дуже часто є пропущеним. В цьому питанні одразу виникають дві крайнощі: природа може бути суб'єктним проявом, а людина — тією хто спричиняє насильство. Інша крайність в тому, що природа є об'єктним ресурсом і людина є найвищим споживачем. В українській сучасності це питання ще більше загострюється, бо трапляється екоцид, який радикалізує позиції. Митець наголошує, що люди, які мають однакові цілі про захист та турботу, можуть виявитися ідеологічними антиподами. Митець висвітлює рослину в конвенційно-суб'єктній позиції — тієї хто говорить. Таким чином, він утворює відчуття зустрічі з суб'єктністю. Ця інсталяція може як і провокувати, так і підживлювати позицію глядачів, тож митець залишає їх з простором для розмови, акцентуючи увагу не на дії, а на причинності. Ковила не є промисловою рослиною, але при цьому залишається вагомою частиною екосистеми, а також вона стала певним символом степових територій України. Ця позиція ковили і дає нам звернути увагу на обидві крайнощі питання: «Чому ми піклуємося про природу?» --- Матвій Козлов створює фізичну інсталяцію та програмний ланцюг для синтезу звуку рослин. Митець використовує пристрій SpadElectronics Symbiotic, який конвертує електромагнітні сигнали у MIDI-ноти. Ці сигнали спрямовуються в програмний простір Ableton, де Матвій надає їм контроль своїх ефектів. Завдяки цьому звучання максимально залежить від самої рослини. Такий підхід дозволяє досягти хаотичного, непередбачуваного звучання, яке передає стан «природної таємничості». У центрі роботи знаходиться ковила — рослина, яку Матвій обрав після розмов з екологинею Іриною Замураєвою. Ковила, що росте переважно на півдні України, є символом українського степу, значна частина якого зараз перебуває під окупацією. Так митець підкреслює глибокий емоційний зв'язок між природою та людиною.
Вартан Маркар’ян
Горизонти зникнення, 2024
Відеоробота апелює до феномену антропоцену* через масштабну екологічну катастрофу лісових пожеж, спричинених кліматичними змінами та антропогенними факторами, включаючи війну в Україні. Який потенціал природи до регенерації в умовах постійної ентропійної взаємодії з людиною? Ілюзорний образ зеленого лісу, який насправді приховує наслідки пожеж під «цифровим шумом», викриває напругу між природним та штучним, між життям і смертю. Проєкт акцентує на індивідуальній і колективній відповідальності у використанні природних ресурсів, ставлячи під сумнів етику споживацького ставлення до ландшафтів. Відпочинок у лісі постає метафорою прихованої загрози, де кожна дія має глобальні наслідки, а спалені дерева — травматичні мітки на тілі природи. Робота є суб’єктивним осмисленням простору лісу як місця, що перебуває у постійному напруженні між рекреаційною утопією та потенційною катастрофою. Тут відпочинок стає метафорою прихованої загрози, де кожен індивідуальний акт має системні екологічні наслідки. Мікроакти людського нехтування правилами поведінки у природному середовищі накладаються на макроакти глобальних процесів, таких як війна та кліматичні зміни. *Антропоцен – неформальний геохронологічний термін, що позначає геологічну епоху, в якій рівень людської активності відіграє істотну роль в екосистемі Землі. --- Для свого проєкту Марія Вартан багаторазово знімала кадри спаленого та живого лісу в Полтавській області, щоб передати контраст між цими двома станами природи. Митець в цьому процесі використовувала різні типи камер, щоб документувати обрані місця, прагнучи охопити якомога більше деталей і ракурсів. Для створення фінального відео вона застосувала фотограмметричні методи, які дозволяють точно відтворити просторові моделі на основі фотографій і відео. Для подальшого опрацювання відеоматеріалу Марія використала техніку Gaussian Splatting, що є методом рендерингу об'ємних даних без необхідності перетворювати їх у поверхневі або лінійні примітиви. Завдяки цьому підходу митець досягла органічного поєднання реалістичних і абстрактних елементів у своїй роботі.
Ліза Білецька
Аь, 2024
Що таке Чорне море як обʼєкт дослідження? Коли еколог Михайло Сон був дитиною, він полюбив колекціонувати купюри. Тепер він добре бачить правильні геометричні форми молюсків — спіралі, конуси, дуги. Такі налаштування потрібні, аби вичленити фрагменти серед хвилястої купи іншого [контексту]. Ця робота зацікавлена у двосторонньому русі між контекстом Чорного моря та нашими бажаннями, в порожнечах, від яких воно проявлюється, як струмок стає видимим у каскаді озер чи джерело у групі боліт. Вважати що ці наші водойми є Чорним морем було б помилкою, і на таких помилках ми й рухаємось далі. Також ця робота зацікавлена у моєму двосторонньому русі до/від порожнього холодильника. --- Для створення наративу до відеогри роботи Аь Ліза Білецька спиралася на зум-зустрічі з Михайлом Соном — екологом і дослідником Чорного моря, який спеціалізується на молюсках. Також вона використовувала пости у Facebook від Івана Русєва, еколога та завідувача науково-дослідного відділу національного парку «Тузловські лимани». Окреме місце в роботі займають спогади дідуся Лізи, Олександра Москаленка, який розробляв радянські гідролокатори, і їх особисті розмови про його досвід. На ідеї створити «побут дельфіна» заради популяризації нагальних питань Чорного моря наполягала Олена Марушевська — екологиня, дослідниця українських водних ресурсів. Назва роботи натхненна дитячими уявленнями Каті Лібкінд, яка росла в Миколаєві й придумала собі «мову дельфінів». Саундтрек і звукове оформлення створив Дем’ян Ферій.